Ядерне роялті: чим Росія могла платити Ірану за “Шахеди”?

10 березня 2023 року рейсом Москва—Тегеран летіла делегація “Алабуги” — російської особливої економічної зони в Татарстані, де за іранською ліцензією будують ударні дрони “Шахед”. Серед пасажирів були двоє людей, чий фах до безпілотників стосунку не має.

Перший — російський інженер Дмитро Шубняков, формально найнятий в “Алабугу” інженером-програмістом цифрової електроніки — до підрозділу, який, згідно з внутрішньою термінологією, виробляє “моторні човни” (кодова назва “Шахедів” російського виробництва – 1, 2, 3). От тільки сам Шубняков усю свою кар’єру займався ядерною інфраструктурою: поводженням з відпрацьованим паливом, об’єктами зі збройовим плутонієм та роботами для їх обслуговування. За десять днів до вильоту його ім’я з’явилося серед винахідників у заявці, поданій до національного патентного реєстру Ірану, — на обладнання, яке виявляє й ремонтує протікання в басейнах, де атомні станції зберігають відпрацьоване паливо.

Другий — пасажир, записаний під ім’ям Саїд Даркі. Іранський науковець із таким самим іменем живе в Єкатеринбурзі, працює й навчається в Уральському федеральному університеті. А його публікації стосуються обробки металів тиском — технології, що використовується в контейнерах для зберігання ядерного палива. Через два роки, у липні 2025-го, особа з цим іменем отримає виплату від “Алабуги”.

Але чому виробник дронів платить спеціалістам, чий фах пов’язаний із ядерною галуззю? Аналітики Molfar Intelligence Institute відстежили обох у платіжних відомостях “Алабуги” за той період, коли Росія отримувала іранські дронові технології, щоб зрозуміти — чи можуть бути ці виплати повʼязані якщо не з передачею ядерних технологій (теза, яка потребує серйозніших доказів), то з роялті за їхні винаходи та дослідження.

Інженер не на своєму місці

Дмитро Шубняков виріс у Десногорську — місті-супутнику Смоленської АЕС (1, 2), де почав свою професійну діяльність. Щонайменше з 2012 року він працював у “Спеціальному конструкторсько-технологічному бюро прикладної робототехніки” (СКТБ ПР) (1, 2) — московському конструкторському бюро, що почало свою діяльність зі створення дистанційно керованих систем для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

У переліку клієнтів “СКТБ ПР” на перших двох позиціях — “Росатом” та Міністерство оборони РФ, а станом на квітень 2025 року (1, 2) компанія фігурувала у закритому російському реєстрі організацій оборонно-промислового комплексу. У період з 2015 по 2018 рік “СКТБ ПР” отримувало державні контракти від чотирьох підконтрольних “Росатому” структур. Дві з них розробляють ядерну зброю (1, 2, 3, 4), її компоненти або боєприпаси. Третя спеціалізується на виведенні з експлуатації промислових уран-графітових реакторів (1, 2) — реакторів того типу, який початково призначався для виробництва збройового плутонію.

Шубняков не другорядна фігура. У проєкті, з якого постали його патенти, він називає себе провідним фахівцем, що керував командою з шістдесяти осіб.

Саме патенти — ключова ланка цієї історії. За час роботи в “СКТБ ПР” Шубняков став співавтором трьох патентів на роботизовану систему для ремонту облицювання басейну зберігання відпрацьованого ядерного палива. Два з них зареєстрували в Росії (1, 2); третій об’єднував обидві технології в межах міжнародної заявки. Серед співвласників — “СКТБ ПР” і підконтрольні “Росатому” підприємства. Після міжнародної публікації об’єднаний патент подали на національну реєстрацію в кількох країнах.

Патент діє лише там, де його зареєстровано. Міжнародна заявка сама по собі прав не дає — вона відкриває вікно, протягом якого винахід можна подати на реєстрацію в конкретних країнах. Доки цього не зроблено, будь-хто в Ірані може використовувати технологію безкоштовно. Після реєстрації власник патенту отримує монополію на неї в цій країні — і разом з нею юридичну підставу продавати ліцензію та отримувати відрахування за використання.

Однією з країн, обраних для такої реєстрації, став Іран — та сама заявка, за десять днів після якої Шубняков полетів до Тегерана.

Басейни витримки відпрацьованого палива — не тільки цивільна технологія. Проблема протікання облицювання, яку розв’язує патент Шубнякова, задокументована в історії радянських реакторів, що використовувалися для напрацювання збройового плутонію. І саме через побоювання щодо виділення плутонію з відпрацьованого палива США у 2005 році домоглися угоди між Росією та Іраном, яка зобов’язувала повертати до Росії все відпрацьоване паливо з іранської АЕС “Бушер”. Технологія, запатентована Шубняковим, стосується вирішення проблем, пов’язаних із безпечним зберіганням відпрацьованого палива в басейнах витримки, — тобто лежить у контексті тих самих побоювань.

Посада, яка не пояснює виплат

У січні 2023 року Шубнякова оформили одразу на дві посади у Відділі із супроводу виробництва моторних човнів “Алабуги” — старшим інженером-програмістом навігаційних систем (Модуль “Система навігації”) та старшим інженером-програмістом цифрової електроніки блоку керування польотом (Модуль “Цифрова електроніка (FCU)”). Уже в квітні 2023-го його звільнили з першої, а дохід за другою посадою він отримував щонайменше два роки — до літа 2025 року.

Паралельно з цим Шубняков очолював підмосковного виробника спецмашин, обіймав оплачувані позиції в кількох інших фірмах та не поривав із “СКТБ ПР”. А в березні 2025 року він і зовсім виклав у відкритий доступ резюме, шукаючи роботу провідного інженера під Москвою.

У відомостях “Алабуги” є й син Шубнякова, Георгій — як провідний спеціаліст групи “FCU”. У жовтні 2024 року в робочий час його зупинила поліція в Бєлгородській області (1, 2) через проблеми з посвідченням — за понад тисячу кілометрів від виробничого майданчика, де він мав перебувати.

Отже, виплати Дмитру Шубнякову за посадою в Татарстані тривали понад два роки. Протягом цього часу він вів справи в кількох компаніях під Москвою і там шукав роботу

Іранський науковець із Єкатеринбурга

Шубнякова оформили в “Алабугу” на штатну посаду — з модулем, відділом і датою прийняття на роботу. У записі про Саїда Даркі немає нічого з цього: ані посади, ані підрозділу — лише ім’я та номер паспорта іранського формату. Так проводять разову роботу за договором, а не працівника.

Даркі приблизно з 2019 року живе в Єкатеринбурзі – місті в регіоні з давньою ядерною історією. Перший радянський завод зі збагачення урану запрацював у сусідньому Новоуральську (1, 2) ще 1949 року.

Формально спеціальність Даркі далека від ядерної. Він — співавтор щонайменше семи статей (1, 2, 3) з машинобудування, матеріалознавства та обробки металів тиском; зокрема його дослідження стосуються радіального кування та виробництва безшовних труб.

Одна зі статей Даркі у співавторстві присвячена технологіям виробництва безшовних труб методом прошивки та властивостям отриманого продукту. Тематику роботи підтверджує й те, що її проіндексовано в INIS — реферативній базі МАГАТЕ з ядерної тематики. Безшовні труби такого типу, який вона описує, застосовують в атомній енергетиці, зокрема в контейнерах для зберігання ядерного палива.

Серед тих, хто цитує роботи Даркі, – дослідники з іранських університетів. П’ятьох із них вдалося ідентифікувати за профілями на ResearchGate (1, 2, 3, 4, 5, 6). Є дослідники, чиї власні роботи дотичні до ядерної тематики, а також ті, хто пов’язаний з університетами (1, 2), причетними до ядерної та ракетної програм Ірану.

Наскільки вузьким є це середовище, показала ізраїльсько-іранська війна.

У липні 2025 року американський Institute for Science and International Security оприлюднив список з одинадцяти вбитих іранських вчених-ядерників. Щонайменше троє з них мали докторські ступені, здобуті в Росії. Частина належала до університетів, представники яких у листопаді 2024 року їздили до Росії по лазерні технології та експертизу, які могли б допомогти перевірити конструкцію ядерної зброї. Випускник одного з цих університетів, який надалі співпрацював із ним, посилався на статтю Даркі у науковій роботі за 2022.

Цитування не є прямим доказом співпраці, адже наукові статті цитують сотні людей, з якими автор ніколи не спілкувався. Але воно окреслює тематику, у якій працює людина, чиє ім’я з’явилося у відомостях “Алабуги”.

Чим Росія розраховувалася за “Шахеди”

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Іран почав постачати дрони “Шахед”, згодом сторони домовилися локалізувати виробництво в Росії (1, 2, 3), на майданчику “Алабуги”. Витоки матеріалів іранської підставної компанії Sahara Thunder, яка потрапила під санкції Мінфіну США, документують контракти, постачання комплектувальних і дедалі складніші схеми, за якими Росія за них розраховувалася.

Оплата була постійною проблемою, адже Іран відмовлявся від рублів, а Росії бракувало готівкових доларів. Сторони імпровізували: спершу золото — близько двох тонн, переданих до весни 2023 року, — а далі компанія-посередник з ОАЕ, Generation Trading FZE, яка виставляла рахунки через дубайську філію іранського банку, з контрактами, датованими заднім числом задля юридичного прикриття. Задокументований перелік способів оплати широкий: долари, рублі, євро, дирхами, ріали, юані, золото — “та інше майно”.

Що запропонує покупець, коли золото більше не потрібне? Це одне з головних питань цього розслідування.

Саме на цьому формулюванні — “та інше майно” — ядерна лінія повертається в історію. Українська розвідка ще наприкінці 2022 року повідомляла, що в обмін на іранські ракети Росія запропонувала неназвані “технології” для іранської військової промисловості. Дослідники організації C4ADS, аналізуючи ті самі витоки, дійшли у 2025 році висновку, що співпраця “пережила дроновий проєкт” і поширилася на інші сектори оборонної промисловості.

Знахідка MII ставить вужче питання: чи були винахід Шубнякова й дослідження Даркі серед запропонованих технологій — і чи були виплати “Алабуги” радше формою роялті, ніж зарплатою?

Якщо офіційне працевлаштування було лише обгорткою, виплати потребують іншого пояснення. Найстриманіше з них таке: “Алабуга”, яка отримала державне фінансування на локалізацію виробництва “Шахедів”, кредит на його розвиток, а згодом продавала готові дрони державі, була природним інструментом, аби провести через себе вартість передачі технологій. Роялті Шубнякову за його винахід і оплата за договором Даркі за його дослідження вписалися б у бухгалтерію проєкту як виробничі витрати.

Відомості MII охоплюють кілька десятків тисяч осіб, які отримували виплати від “Алабуги” протягом 2023—2025 років. Лише незначну частину цих осіб перевірено — тож серед решти можуть бути й інші вчені-ядерники.

Методологія та обмеження дослідження

Це розслідування побудоване на непрямих доказах: жоден окремий документ не фіксує передачі ядерної технології, але хронологія подій демонструє послідовні збіги, які узгоджуються з ширшим масивом фактів, задокументованих незалежними західними медіа. Саме сукупність цих збігів, а не будь-який окремий з них, є предметом публікації.

Дослідження спирається на масиви даних із витоків (матеріали сервера Sahara Thunder і злив листування Олексія Флорова), публічно перевірені записи (патентні заявки у ВОІВ та російських реєстрах, санкційні рішення OFAC, російські корпоративні реєстри, бази академічних цитувань), попередні матеріали C4ADS, Reuters, Financial Times, “Протоколу” та InformNapalm, а також на низку деталей з інсайдерських джерел, які MII розглядає як зачіпки до підтвердження.

Чого MII не стверджує. MII не встановив ані того, що якась ядерна технологія справді була передана Ірану, ані того, що виплати “Алабуги” Шубнякову й Даркі однозначно були роялті. Доступні дослідникам дані про перетини російського кордону охоплюють лише період до середини 2023 року, а кадрові масиви — тільки до літа 2025-го; обидва джерела неповні. Кілька ланок у цьому ланцюжку тримаються на поодиноких джерелах. Викладений тут зв’язок — це обґрунтована гіпотеза, побудована на збігу в часі, профілі експертизи й задокументованому контексті; вона запропонована іншим журналістам і дослідникам як нитка, за яку варто потягнути, а не як закрита справа.